пʼятниця, 4 листопада 2016 р.

Наукова діяльність


З нагоди ювілею

Велетень думки і праці, Борис Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець

Немає гіршого видовищ:
простак за фразою женесь…
Б.Г., «хранителю сукровищ»,
Храніть регламент присно й десь!
Хто не шанує часу змалку,
Той, звісно, в косності загруз.
Я знаю – спішите «Русалку»
Побачити, найкращу з муз…
Та в славному Олеськім замку
Побудьмо день або ж і два -
Не щоб потриматись за клямку,
Не щоб узріти всі дива,… - 
Щоб на бастеї чи в «Татарні»
Руйновища страшні сліди
Труди закреслили…Немарні,
З намови Господа труди…
18 квітня 1989 року під час проведення наукового семінару в Олеському замку написалися рядки…
Василь Пилип`юк
Часто людське життя нагадує легендарну повість або романтичну баладу, прив`язану до історії рідного краю, так ось і яскравий  приклад життя Бориса Григоровича Возницького від замку Дубенського, під яким Тарас Бульба люльку загубив, до «Золотої підкови» мистецьких твердинь.
Містечко Дубно на Волині унікальне, багатоосяжне за своєю героїчною минувшиною. Від нього до села Ульбарова (нині с. Нагірне) – рукою подати.
Це простір дитинства і юності. Простір нелегкого життя Бориса Возницького, яке належить до життя славетних, знаменитих людей. Бо розпочалася на легендарній волинській землі, недалеко від старовинного містечка Дубно.
Авторитетна Українська Загальна Енциклопедія (УЗЕ) подає про Дубно таку довідку:
«… повітове місто над рікою Іквою на Волині. Згадується вперше в 1099 р. Місто Волинської землі (Дубен), в XIV ст. володіння князів Острозьких, у XV ст. – кріпость, що грала важливу роль в козацьких війнах. Дубенський повіт: 3, 314 км кв., 3 міста і 15 волостей,
220, 220 мешканців: українців 81,5 %, поляків 2%, жидів 15,9%, росіян 0,6%.»
З інших джерел дізнаємося про Дубенський монастир, заснований у 1592 р. князем
К. Острозьким із знаменитою Дубенською іконою Матері Божої з дитятком, про те, що «за польських і російських часів» то був «осередок культури й торгівлі хмелем». Цікавим є і факт заснування в XV ст. фортеці, важливої в часи козацьких воєн (проіснувала до Першої світової війни).
За гоголівською легендою, саме під Дубном загубив свою люльку козацький отаман Тарас Бульба… Жаль було йому залишати нападникам улюблену носогрійку, а вона, поки його в`язали вороги, запала в землю, і малий Бориско захоче її відшукати, очистити від бруду і зберегти – не для себе, а для кожного, хто тільки бажає потримати її в долонях…
Думається, кілька причин могли мати стосунок до формування характеру майбутнього культуролога Бориса Возницького: міцна українська (княжо-козацька) орієнтація, аура Дубенської ікони, іномовне середовище, в якому вихований хлопчина вчився розпізнавати людей, толерантних до вітчизняної культури. Тут, на благословенній волинській землі, хлопчина відчув нищівні наслідки боротьби історичних сусідів, затяті суперечки між адептами різних релігій, руйнівну дію часу і людської байдужості.
Творче начало (схильність до малювання) юного Бориса, безумовно, було успадковане, а от дар захищати красу, виривати шедеври просто з пазурів руйнування, розкривався в юній душі спонтанно та утверджувався і могутнішав до останнього подиху…
Навчався в Ленінграді на мистецтвознавчому відділі інституту ім. І. Рєпіна Академії мистецтв, а будучи вже на п`ятому курсі, почав працювати у Львівському музеї українського мистецтва. Після захисту дипломної роботи в 1962 році Борис Возницький опинився у Львівській картинній галереї. Згодом як директор Львівської галереї мистецтв привернув увагу до творчої спадщини видатного іконописця Йова Кондзелевського, до перлини його творчості – Богородчанського іконостасу, до Білостоцького монастиря – осередку українського духовного та культурного життя на Волині.
Мандруючи волинськими селами, дослідник по краплині видобував інформацію, відкривав нові ікони, підписані «смиренним ієромонахом Іовом». Деякі з них посіли чільне місце у збірці Національного музею у Львові.
Стаття Б. Возницького «Творчість українського художника Іова Кондзелевського» була опублікована у 1967 році у збірнику «Львівська картинна галерея». Ті ж дослідження лягли в основу статті видатного історика мистецтва Павла Жалтовського у третьому томі «Історії українського мистецтва».
Борис Григорович Возницький очолив Львівську галерею більш ніж півстоліття тому. Заклад спеціалізувався на західноєвропейському мистецтві, де польський живопис займав домінантне місце. Для рівноваги влада вирішила поповнити структуру відділом російського мистецтва, і молодий директор сам або з довіреними людьми добирав краще з того, що пропонували музеї Ленінграда, Москви, або ж «рідне» Міністерство культури. Водночас Борис Григорович відчинив браму для творів українських авторів, які осідали в Галереї після тематичних чи персональних виставок, дарувалися доброзичливцями, або ж купувалися в колекціонерів. Так поступово, крок за кроком формувалася універсальність і самобутність Галереї.
Ця самобутність була віддзеркаленням особистості Бориса Возницького. Виразним виявом характеру керівника став замковий дебют – подія нечувана, сенсаційна за часів хрущовської відлиги. «Замки буде взято штурмом» такий промайнув хвацький заголовок. «Замки буде взято облогою» - це більше відповідає характерові Возницького, але й це не вся правда. Адже облога першого із «здобутих» замків (Олеського) виявилась довготривалою. Олеський замок реставрувався 5 років, Золочівський замок відбудовувався 14 років.
«Мене якось доля все життя вела до Олеського замку… На Львівщині всі замки горіли. Підгорецький замок згорів у 1956 році, Золочівський замок теж десь в цей час згорів, Олеський замок – у 1951 році.
«В мені завжди була якась злість – чому у нас так нищиться національна спадщина. З експедицій ми привезли до 20-ти тисяч експонатів, які за теперішньою оцінкою вартують десь біля 12 мільярдів доларів. Але не в грошах справа. Якби ми тоді не привезли цих речей, то їх би зараз вже не було», - згадує Б. Возницький.
60-70-ті роки боляче зачепили українське музейництво. Було здійснено зумисний підпал головної Національної бібліотеки в Києві. У Львові знищено сотні творів українського мистецтва з фондів Національного Музею у Львові. Восени 1965 року арештовано молодих музейних працівників, перспективних мистецтвознавців. Львівська галерея мала й власні «очі та вуха», котрі робили своє і «стукали», куди слід. Директору Возницькому «вказують»: не тих призначаєте на роботу, не з тими товаришуєте, не туди орієнтуєтесь, влаштовуючи виставки.
Борис Возницький у своїй діяльності як музейника і мистецтвознавця обирає власний шлях. У львівських реаліях це означало:
«Ви заперечуєте – я утверджую!»
«Ви руйнуєте – я відбудовую!»
«Ви закриваєте – я знаходжу!»
«Ви ігноруєте – я популяризую!»
«Ви мені погрожуєте, принижуєте, лаєте, - я роблю своє…"
Проте час активних експедицій – це і є 1960-1970-і рр. Коли було привезено досить багато речей з експедицій, то не мали куди їх подіти. Проте Борис Григорович продовжував збирати речі і в костелах, і в церквах, збирав скільки міг. І в результаті накопичилось дуже багато цінних речей, які йому хотілося якось показати.
Тому Б. Возницький спочатку зробив три зали в Картинній галереї – «Українське мистецтво XIVXVI століть», а згодом і XVIXVIII століття.
Замок, який першим «підкорився» Борисові Возницькому – Олеський замок, був родинним гніздом останніх руських князів Даниловичів, тут служив батько Богдана Хмельницького – Михайло Хмельницький. Портрети гетьманів та львівських вельмож,велетенські дерев`яні скульптури відомого майстра Пінзеля, картина італійського живописця Мартіно Альтомонте «Битва під Віднем», на передньому плані
звитяжець – польський король Ян Собєський, але видніються здалека і хоругви козацьких полків – саме українське козацтво і галицьке посполите воїнство зіграли вирішальну роль у цій перемозі.
Возницький досліджуючи феномен Пінзеля, доходить висновку: український візантизм і козацьке бароко справили на нього могутній вплив в період творчого становлення.
Борис Григорович, як дослідник, довів, що занедбана українськість є складовою європейського мистецького потенціалу, що будь-який експонат – старовинний меч, інкрустований стіл, ікона на склі, пишний гобелен, гуцульський свічник-трійця, натрунний портрет, чорнолощена кераміка – не є випадковим накопиченням натхненно вибудованого експозицією, здатний навчати, хвилювати і захоплювати. Ось так Борис Григорович наповнював надбаними скарбами Олеський замок.
Наступний – Золочівський – був отриманий у дуже тяжкому стані, а вже Підгорецький замок було передано Возницькому після переведення туберкульозного санаторію в колишню військову частину під Бродами. Все-таки чи не найбільш проблемним виявився Золочівський замок. Його відбудова тривала значно довше, ніж в Олеську (та й чи можна з впевненістю стверджувати, що тут усе завершено?), бо Возницький вже навідував Підгірці, уже марив Поморянами, уже його знову кликало «перше кохання» - замок у Свіржі, а ще – непокоїла фортеця у Старому Селі і замки – палаци в Жовкві, Бродах, Буську, а ще – мальовничі руїни розкішних архітектурних комплексів, які в позаминулому столітті зафіксували на своїх аркушах художники Наполеон Орда і Карл Ауер… Слідами цих подвижників Возницький вздовж і впоперек обійшов Волинь, Поділля, Галичину, але тут на Львівщині, відчував наче власну відповідальність за те, що десятки першочергових пам`яток гинуть на очах.
Особливу цікавість викликали у Возницького Пліснеське городище, про яке згадує автор «Слова о полку Ігоровім», знаменитий монастир отців-василіан, а над мальовничим урвищем височить врятована Борисом Возницьким та Ігорем Кудиним дерев`яна церквиця, до якої тулиться давній-прадавній цвинтар із запалими в землю хрестами – чим не пейзаж із «Страшної помсти» Гоголя!
Якщо взяти до уваги факт, що Борис Григорович змушений був «здати» інші об`єкти – храм і монастир Св. Онуфрія, костел Бернардинів і десь у той самий час узявся за реконструкцію П`ятничанської вежі, адаптацію господарського приміщення («новобуд» біля Палацу Потоцьких у Львові), будувати з «нуля» садибу-музей Маркіяна Шашкевича в Підлиссі, реконструювати прибудову дзвіниці церкви св. Духа (теж у Львові) під музей «Русалки Дністрової», а дещо згодом переобладнати сільський медпункт у селі Руда Жидачівського району, під музей гетьмана Івана Виговського та «Китайський палацик» у Золочеві під «Музей східних культур», то неймовірно важко уявити, щоб цей вічний трудівник жив лише мрією про «взяття» чергового замку.
«Шашкевичівська» сторінка в діяльності Бориса Возницького, на жаль, не дописана… Він доклав неймовірних зусиль для збереження іконостаса церкви із села Гумниська (був перевезений згодом до Олеського замку).
Руйнація, запустіння – це значить нічого не сказати про зовнішній вигляд грандіозного колись комплексу, запроектованого геніальним Гійомом Левассером де Бопланом.
Б. Возницький зміг повернути до життя Підгорецький замок, який був переданий Львівській картинній галереї. Нетерплячий директор буквально розніс ненависні перегородки – не лише внизу, а й на другому поверсі, і будівля аж полегшено зітхнула, відкриваючи свої об`єми та простори величних залів. Виступили із закутків на світ Божий розкішні каміни з чорного мармуру, проявились різьбленні обрамлення вікон та дверей. А Борис Григорович вказуючи пальцем у напрямі обідраної стелі, запевняв, що її багатющий декор відновити буде найлегше, бо мовляв, оздоблення королівських палат у Краківському Вавелі списано «один до одного» із замкових стель у Підгірцях…
Мабуть, нелегко було Борисові Григоровичу ділити свою прив`язаність між Олеським, Золочевом і Підгірцями. Останні були джерелом його фантастичних візій, бо, мовляв, родом із цих країв княгиня Ольга, а в зарослий всіляким непотребом, далеко не «регулярний» парк він віртуально повертав сюди, на свої місця мармурові статуї античних богів та героїв із Петербурзького Літнього Саду (їх колись із Підгірець «прихопив» імператор Московії Петро I). Тільки Возницький міг стверджувати, що велична класицистична будівля костелу посеред села, перед якою задумано походжали кози і хлюпалися в калюжі гуси, всередині розписана вірменином Яном Рустемом, учителем Шевченка «у Вільні, городі преславнім». Лише пан Борис годинами міг розповідати про подвиги одного з господарів Підгорецького замку – Вацлава Жевуського.
Залишається тільки дивуватися, як у Золочівському замку йому вдалося відновити королівський тронний зал, створити «експозицію в експозиції» - Музей східних культур, радянській тюремній камері повернути первісне призначення – замкової каплиці, а поміж бастіонами обладнати надвірний мозаїчний вівтар із розп`ятим Ісусом, чиї розплющені очі зустрічають і проводжають кожного, хто прийшов до замку помолитися за десятки й сотні невинних людей, - українців, євреїв, поляків, - замордованих тут гестапівськими та енкаведистськими людоловами. А в декількох кімнатах на відвідувача дивляться очі жертв, дзвенять ключі недремних охоронців, в`ється димок із цигарки, уткнутої вартовим у щілини між сивим камінням.
Після відкриття Музею східних культур у Золочівському замку виник анекдот:
«Летять американські космонавти і раптом їх зацікавлює натовп людей, що розкопують піраміду, на всі боки розкидаючи пісок. Вирішують приземлитися. Чують – робітники розмовляють із галицьким акцентом. Прислухаються, а робота триває. Досягають усипальниці, відчиняють віко. Фараон розплющує очі й запитує: «Звідки, ви, панове, дуже вже когось знайомого нагадуєте.»
Хлопці відповідають:
- Пане фараон, ми є зі Львова.
Лунає царственне запитання фараона:
- А Возницький ще працює?
Львів`яни ствердно захитали головами».
Декілька разів розповідався цей анекдот у присутності Бориса Григоровича. А Возницький лише тихо дякував своєю загадковою усмішкою…
Недопалки 1939 року та післявоєнних років збереглися досить добре. А поміж тим, приятелюючи з археологом Ігорем Свєшніковим, Возницький визбирував козацькі люльки на полях поміж Дубном і Берестечком, зігріваючи своє натомлене серце. Засновником наймолодшого музею Львівщини – «Музей козацької слави» теж був Борис Григорович Возницький.
Борис Григорович рятував культурно-національнуспадщину в умовах її варварського нищення. Він виявився лицарем, захисником, рятувальником і виконробом в одній особі. І ця скромна особа поступово ставала відомою, шанованою особистістю, тому що формувала й творила саму себе. Він любив її Величність Роботу. І робота настільки полюбила обранця, що вже не могла існувати без нього, Бориса Григоровича. Бориса Григоровича Возницького. Просто Бориса…


Радіонова Марія, учениця 10 класу,
за матеріалами історико-краєзнавчого музею
Дубенської СЗОШ І-ІІІ ст. №5

з поглибленим вивченням іноземних мов

Портфоліо